Створення та розташування Українських заповідників
Головним гальмом заповідної справи була відомчість. Десять заповідників України були підпорядковані п'яти господарям. Мало місце постійне "узаконене" порушення заповідного режиму. Відомчість заважала налагодити координацію наукових досліджень, активізувати природоохоронну пропаганду, підготовку кадрів, розробку правових актів в галузі заповідної справи. Ще одним з недоліків заповідної справи в Україні була відсутність її етико-естетичного спрямування, що значно збіднювало громадську підтримку.
У 1983 р. була прийнята нова класифікація територій та об'єктів ІІриродно-заповідного фонду Української РСР, до якої були введені нові на той час поліфункціональні форми охоронних територій: біосферні заповідники та державні природні національні парки.
Ровесником незалежності нашої держави є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991). Він став базовим для розробки цілої серії законодавчих актів у галузі екологічного права. У 1992 р. прийнято Закон України "Про природно-заповідний фонд України", який визначив сучасну класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду, врегулював питання власності, основні вимоги щодо режиму охорони, використання та управління охоронними територіями. В той же рік затверджено Положення про Червону Книгу України, яке визначає правовий статус рідкісних видів, та видів, що перебувають у небезпеці.
У 1995 р рішенням ЮНЕСКО в Україні здобули статус біосферних резерватів: Чорноморський, Асканія-Нова та Карпатський біосферні заповідники, Дунайський біосферний заповідник.
Восени 2000 р. Верховною Радою України затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. Метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, що є достатнім для збереження їх різноманіття та формування їх територіальне єдиної системи, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів тваринного та рослинного світу.
Важливим є аналіз територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) України в зонально-регіональному аспекті. Такий аналіз необхідний як для визначення досягнутого рівня заповідності регіонів України, так і для обґрунтування перспективної мережі природно-заповідних об'єктів і розбудови національної екомережі України.
Розглянемо систему природних заповідників, біосферних заповідників України. Об'єкти подаються за природними країнами і зонами згідно фізико-географічного районування України, наведеного у Географічній енциклопедії України (1993).
